Влада народу: сім функціональних гілок влади (проблеми ренесансу в теорії права)

English Version - People's Power: seven functional branches of the power (problems of renaissance in the theory of law)

Русская версия - Власть народа: семь функциональных ветвей власти (проблемы ренессанса в теории права)

 

Влада народу: сім функціональних гілок влади (проблеми ренесансу в теорії права)


     Глобалізація суспільного життя обумовила потребу у пошуках нових ідей організації державної влади з врахуванням формування глобального громадянського суспільства, єдиного загальносвітового інформаційного простору, нової глобальної економіки та нового типу взаємовідносин між державами. Ця потреба обумовлена як причинами політичного, економічного характеру, так і особливостями і необхідністю здійснення функцій держави, пов'язаних із охороною довкілля, боротьбою з тероризмом, подоланням голоду, вирішенням проблеми питної води та іншими викликами сучасному суспільству. Поверховий аналіз особливостей розвитку правової науки дає підстави говорити про відсутність нових теорій, здатних усунути кризу сучасного правознавства, що охопила як практику законотворення, так і методологію права.
     Учені-правознавці у пошуках подолання проблем, які стали перешкодою сучасного розвитку правової системи України. Тому активно почала розвиватися філософія права. Значний внесок у розробку теорії та методології права здійснюють вчені Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Інституту держави і права НАН України, вчені кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту законодавства Верховної Ради України, представники Львівської та Одеської правничих шкіл. З’явились  фундаментальні розробки з теорії права і держави в Національному університету внутрішніх справ, Інституті законодавчих передбачень і правової експертизи. Сучасні уявлення в українській юридичній науці про право та державу полягають у спробах творення самостійних нових теоретичних концепцій та перегляду або ж адаптації правових вчень мислителів попередніх віків. Тут намітилися три напрямки розвитку творчої думки.
     Спостерігаємо спроби утвердження неонормативізму, спроби реанімувати  вчення Г. Кельзена. Маємо твердження про верховенство не права, а закону, про посилення кримінальної відповідальності за ті чи інші правопорушення, зміцнення державного апарату і т.д.
Окремою гілкою виступає спроба ренесансу марксизму. Держава тут –  апарат придушення і класового панування, а право – знаряддя юридичного закріплення класової волі. Доречно нагадати, що вивчення марксизму у багатьох зарубіжних вузах, вивчення „Капіталу” К. Маркса ще не означає переходу освіти та практики державного будівництва на марксистські рейки. Марксизм у поглядах на право залишається суб’єктивно-волюнтаристичним економізмом. Нагадаємо: ваше право є воля вашого класу, воля, зміст якої визначається економічними інтересами вашого класу, апелювали К.Маркс і Ф.Енгельс до буржуазії у „Маніфесті комуністичної партії”.[3]
     Друга група розробок є свого роду пошуком компромісу між «живим» правом Ерліха та божественним походженням держави і права                                 Л.Й. Петражицького.
Третій напрямок науково-теоретичних досліджень лежить у площині ідеї народного суверенітету Ж.Ж. Руссо та теорії природного права аж від Ульпіана.
     Ймовірно, що саме на стику другого і третього напрямку розвитку теорії права в українській сучасній науці і знаходиться центр перспективних досліджень, майбутніх уявлень про право і державу. Значний інтерес знову може викликати думка, які засадничі положення  лежать в основі права. Без сумніву, тут назвуть ідею справедливості, закріплення прав людини. Ряд вчених та політиків також вважають  українську національну ідею. Підвищений інтерес до неї пояснюється необхідністю переосмислення змісту  і ролі національної ідеї у житті народу відповідно до нових історичних та політичних реалій, пов'язаних з особливостями сучасного етапу державного будівництва.
     У процесі дослідження цієї проблематики започатковано новий науковий напрям – етнодержавознавство, концептуальним ядром якого є українська національна ідея. Вагомий внесок у розробку цих проблем зробив                             Ю. Римаренко як особистими науковими працями, так і завдяки організованими ним колективними фундаментальними дослідженнями, енциклопедичними та довідковими виданнями,  здійсненими під його керівництвом.
Узагальнюючи наявні теоретичні доробки вітчизняних дослідників можна стверджувати, що національна ідея – це своєрідна національна мета, яка об'єднує і підносить народ, інтегрує і гармонізує інтереси нації – політичних сил, корпоративних і професійних об'єднань, етнічних груп та релігійних конфесій, тобто всіх суб'єктів громадянського суспільства, найповніше відповідає її традиціям, устремлінням, культурно-психологічним установкам, забезпечуючи  подальший розвиток та знаходить, зокрема, свій зовнішній вираз у  найбільш досконалій моделі національно-державного устрою.
     Українська національна ідея знайшла своє юридичне оформлення в Конституції України. У Преамбулі Конституції України зазначено, що Верховна Рада України, „спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення” приймає цю Конституцію, а в статті 1 проголошує Україну суверенною і незалежною державою.
     Дехто схильний стверджувати, що на сьогодні національна ідея себе вичерпала, а тому необхідно шукати нову ідею, яка консолідувала б Український народ. З цього приводу зауважимо, що в умовах інформаційних та економічних воєн ХХІ століття проблеми соборності, незалежності та суверенності народу, влади і держави продовжують залишатися достатньо актуальними. Національна ідея наповнюється новим змістом, в основі якого – економічний патріотизм як складова національної ідеї.[5]
     Сьогодні є підстави говорити, що ідея розбудови правової держави, заснованої на принципі розподілу влади, стала невід'ємною складовою національної ідеї в Україні, шляхом реалізації її європейських устремлінь, забезпечення "вростання" в європейську та світову спільноту, критерієм віднесення України до числа цивілізованих держав, складовою менталітету та світогляду сучасного українця.
     Вперше знаходимо такі ідеї у роботах платонівської школи: Держава – спільність людей, достатньо сильна для процвітання; узаконена спільність багатьох людей (Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.35). Правова держава у Жан-Жака Руссо керується Суспільним договором, який служить основою всіх прав, а метою її є встановлення загального блага(Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.223). Томас Джеферсон справжньою основою республіканської держави вважає рівноправність кожного громадянина, рівні особисті і майнові права і розпорядження ними (Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.401). Дійсністю моральної ідеї називав державу Г. Гегель (Георг Вільгельм Фридрих Гегель. Философия права. – М.: Мисль, 1990. – С. 279).
     Ідея правової держави опанувала наукову думку, законотворчу діяльність та юридичну практику у ХХ столітті. У радянській юридичній науці значний внесок у розвиток теорії правової держави вніс С.С. Алєксєєв. Певна спекулятивність його робіт полягала у тому, що проф. С.С. Алєксєєв намагався "прив'язати" ідею правової держави до існуючого соціалістичного тоталітарного радянського режиму (Алексеев С.С. Правовое государство – судьба социализма. Научно-публицистический очерк. – М.: Юрид. лит.,1988. – 175 с.). Треба заради справедливості відзначити, що проф. Алєксєєв С.С. при цьому, хоч і не достатньо системно, виділив ознаки правової держави. До ознак правової держави він відносив вивищення суду, правову культуру, надання юридичного значення правам людини, співвідношення права і закону. Але, на жаль, вчений все ще виступав за верховенство закону, що суперечить усталеним уявленням про правову державу, не дійшов у 1988 році до ідеї розподілу влади як однієї із найважливіших ознак правової держави.
Ідея розподілу владних функцій розвивалася паралельно з ідеєю правової держави як одна з її умов поряд з іншими ознаками, зокрема такими, як гарантування прав і свобод особи, реальна рівноправність, верховенство права, справедливість закону, відповідальність держави перед людиною та інші.
     Зміст цього принципу полягає у забезпеченні розподілу влади з тим, щоб не допустити зосередження влади в руках однієї особи або групи (клану, класу) людей. Історія наукових пошуків вирішення цієї проблеми сягає дещо далі традиційно цитованих у нас джерел Ш. Л. Монтеск'є або, у кращому випадку, Д. Локка.
     Згадаємо у зв'язку з цим, що ще древньогрецький історик Полібій (200 – 120 рр. до н. е.) писав: влада у древньому Римі поділена таким чином, щоб жодна з ланок влади не переважувала іншу (Див.: "Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Отв. Ред. Проф. М.Н. Марченко. – Том 1. Теория государства. – М.: "Зерцало", 1998. – С. 378). У Платона держава називається справедливою тоді, коли із трьох наявних у ній станів (правителі, воїни і ремісники) кожний робить свою справу (Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.25.) Ідею розподілу владних функцій знаходимо і у Томмазо Кампанели, і у Жана Бодена, і в Гуго Гроція, і у Бенедикта Спінози, і у Джерарда Уінстенлі.
     Звичайно, Джон Локк вперше сформулював теоретичні засади поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада у нього та, яка "має право вказувати, як має бути застосована сила держави для збереження суспільства та його членів". Для забезпечення "безперервного виконання і спостереження за цим виконанням" необхідно, щоб увесь час існувала влада, яка слідкувала б за виконанням тих законів, які створені і залишаються в силі". Третя гілка влади у Джона Локка – народна, або федеративна, що "відповідає тій владі, якою за природою володіє кожна людина до того, як вступила у суспільство". Тут же Джон Локк обґрунтовує верховенство законодавчої влади, підпорядкованість виконавчої влади законодавчій. Не дивлячись на прихильність до ідеї народного суверенітету та право народу на застосування сили проти несправедливої і незаконної сили, Джон Локк ще не говорить про народ як єдине джерело влади, тому висловлюється щодо недоцільності розподілу і передання в руки різних людей виконавчої та федеративної (народної) влади. Очевидно, це обумовлено спробами тогочасних передових мислителів теоретично обґрунтувати необхідність обмеження королівської влади (Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999.-С.202-203) у законодавчій та виконавчій сфері, у тому числі шляхом створення парламенту та системи органів виконавчої влади, до роботи у яких запрошувалися б люди за професійною ознакою.
     Сучасна держава не може не бути правовою. Уже в Декларації прав людини і громадянина, прийнятої у 1789 році Національними Зборами Франції, проголошувалося, що суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподіл  влад, не має конституції. Сьогодні держава, в якій не забезпечено розподіл влад, розглядається світовим співтовариством як анахронізм ХХІ століття, тоталітарна держава, влада хунти, феодальний пережиток і т.д. При цьому, така держава стає дуже часто об'єктом ізоляції, а її громадяни – заложниками влади, позбавленими нормального спілкування із світовим співтовариством.
     З ухваленням Конституції України у 1996 році у нас було задекларовано створення правової держави. Не дивлячись на те, що Конституцію назвали Основним Законом, вже у самому тексті була зроблена спроба позбутися цього радянського штампу. Конституцію Верховна Рада України ухвалила від імені Українського народу – громадян всіх національностей.
     Зрозуміло, що віднесення Конституції до числа законів, навіть з додатком "Основний", принижує значення цього акту у розвитку суспільства та його місце у правовій системі. За своїм юридичним значенням сучасна конституція є Суспільним договором між державою та громадянським суспільством, договором, за яким держава бере на себе зобов'язання обслуговувати суспільство та визнає і гарантує права людини.
     Звернемо увагу, що стаття 1 Конституції України визначає нашу державу як правову. В основі критеріїв віднесення держави до такої, що може бути названа правовою – пріоритет прав людини у системі права, гарантованість і реальність реалізації цих прав і свобод, наявність у країні громадянського суспільства, верховенство права, реалізація принципу диспозитивності (який слід розглядати не тільки як принцип цивільно-процесуального права, а як універсальний принцип права в цілому) у праві і правозастосовній практиці ("можна все, що не заборонено законом" на відміну і на противагу пануючому в умовах будь-якої тоталітарної держави "можна все, що дозволено законом"), юридичне закріплення та реалізація принципу розподілу влади. Насправді, ці проблеми в умовах переосмислення теоретичних та методологічних засад права та формування нової філософії права в сучасних умовах є надзвичайно привабливими для дослідження і ми ще звернемося до їх аналізу. У контексті поставленої тут мети зосередимося на принципі розподілу влад як одному із основоположних, засадничих постулатів сучасного право розуміння.
     Сьогодні з плином тринадцяти років автору цих рядків як одночасно і співавтору ухваленої 28 червня 1996 року Конституції України доводиться визнавати, що тоді була допущена методологічна помилка, яка і зараз є причиною політичних протистоянь та збоїв у роботі державного апарату. Мова йде про те, що в основу моделювання державної влади у проекті Конституції України було закладено принцип, сформульований Джоном Локком та Шарлем Монтеск'є ще 270 років тому, щодо поділу влади  на законодавчу, виконавчу і судову, принцип, який зараз не охоплює всіх функціональних гілок державного механізму.
     При цьому ми як співавтори Конституції України не врахували наступні моменти:
     -    з моменту наукової розробки Д. Локка і Ш. Монтеск'є пройшов значний час, за який державний апарат був значно удосконалений і ускладнений;
     -    у ХVІІ-ХVІІІ століттях в основу ідеї розподілу влади було покладено завдання не тільки і не стільки народного суверенітету, а завдання обмеження абсолютної королівської влади та позбавлення суспільства від можливої сваволі монарха, якщо він не міг чи не хотів бути мудрим;
     -    при підготовці проекту Конституції України у її розробників не вистачило часу для опрацювання моделі місцевого самоврядування, яке вже за цими ж конституційними вимогами є владою територіальної громади, має задекларовану майнову і бюджетну автономію;
     -    рівень легітимності обраного народом Президента України такий же, як і всієї Верховної Ради, однак за своїми повноваженнями Президент не може бути віднесений до жодної з означених гілок влади;
     -    вже у ХХ столітті з’явилися наукові роботи, які дещо по іншому описували систему "гілок" державного апарату.
Щодо останньої думки звернемося до роботи китайського вченого і політика Сунь Ятсена, який у роботі "Конституція п'яти влад" (Див.: Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политилогии, истории политических и правовых учений: Пособие для вузов, юридических и гуманитарных факультетов. – М.: "Издательство ПРИОР", 2000 – c. 470 – 473)  окрім законодавчої, виконавчої і судової гілок влади виділяв ще екзаменаційну і контрольну влади.
     Положення Конституції України про  те, що єдиним джерелом влади є народ не враховує однієї обставини. Народ є не тільки джерелом, але і носієм влади. У Ціцерона в роботі "Діалоги. Про державу. Про закони" ідеальною є держава, у якій сформована влада з "належною мірою будучи складеною із трьох видів влади – царської, влади оптиматів і народної"(Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.47). Якщо так, то державна влада і місцеве самоврядування виступають похідними від влади народу.      Отже, перш, ніж говорити про гілки влади, треба з'ясувати питання про рівні влади (див. рис.).
     Очевидно, що першим рівнем влади є влада народу як єдиного джерела і єдиного носія влади. Другий рівень влади охоплює систему представницької влади. Ця система включає три гілки: законодавча влада в особі парламенту; президент держави; місцеве самоврядування.
     Представницька влада є виборною. Принцип виборності представницької влади народом є неодмінною умовою існування влади взагалі, а не тільки представницької влади. Заміна, наприклад, обрання Президента України народом на всеукраїнських виборах на його обрання Верховною Радою України порушує принцип конституційної стабільності, сформульований у Конституції України механізм формування та функціонування влади, конституційні приписи статті 5 щодо суверенітету народу.
     У Конституції України прямо не сказано, що влада належить народу. Народ названий носієм суверенітету та джерелом влади. Однак стаття 5 Конституції у ч. ІІ установлює, що народ здійснює владу (виділено нами – В.К.) або безпосередньо, або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Народ наділяє на виборах владою Парламент, Президента та місцеве самоврядування.
     Окрім того, якщо єдиним джерело і носієм суверенітету (тобто, влади) є народ, то влада неподільно належить народу. Поділ влади на гілки є лише функціональною структуризацією системи влади народу.
Стаття 7 Конституції України, проголошуючи, що "в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування" конституціює місцеве самоврядування як окрему гілку влади. Отже, магістратура є владою народу, а не державною владою.
     Згадаємо, що три основних елементи держави у роботі "Політика" виділяв Аристотель: законодавчий орган про діла держави; магістратура; судові органи (Див.: "История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов /Сост. И общ. Ред. Проф., д-р ист. Наук Г.Г. Демиденко. – Харьков: "Факт", 1999. -С.42-43). Місцеве самоврядування як гілка влади наділене відповідно до ст.142 Конституції України  матеріальною і фінансовою основою у вигляді рухомого і нерухомого майна, доходів місцевих бюджетів, інших коштів, землею, природними ресурсами, що є у власності територіальних громад, а також об'єктами спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Елементи розподілу влади маємо і на місцевому рівні. Місцеві ради як місцеві парламенти формують виконавчу владу та власні контрольні органи.
     За статтею 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Аналіз Української Конституції дає підстави стверджувати, що в її тексті задекларовані органи, які не можуть бути віднесені до законодавчої, виконавчої та судової влади. Це інститут президентства, кваліфікаційні комісії суддів, Вища Рада Юстиції, прокуратура, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
     Зрозуміло, що у кожній країні конституція має свої особливості і по різному встановлює модель влади та співвідношення гілок влади. У Сунь Ятсена президент входить у систему виконавчої влади, натомість імператор є носієм законодавчої влади (Див.: Хрестоматия по теории государства и права, политилогии, истории политических и правовых учений: Пособие для вузов, юридических и гуманитарных факультетов. – М.: "Издательство ПРИОР", 2000 – c. 472 – 473).  На нашу думку, президент залишається виборним і обмеженим у правах монархом, оскільки поряд з нормотворчими, номінаційними, управлінським повноваженнями має і судову (помилування), установчу та інші функції (Див.: Костицька І.О. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування (теоретико-правовий аналіз). – К.: Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи. – 2003. – 496 с.).
Третій рівень влади – похідний: виконавча влада, судова влада, контрольно-наглядова та атестаційна влада. Якщо місце судової влади, демократичні засади правосуддя, принципи незалежності судової влади, суддів та суду отримали своє теоретичне обґрунтування у літературі і зараз проблема подальшого розвитку судової влади пов'язується з вирішенням питань спеціалізації судів, розмежування повноважень спеціалізованих судів, визначенням статусу Верховного Суду України та кількості ланок судової системи, то навіть щодо виконавчої влади та шляхів здійснення адміністративної реформи правова наука все ще ламає списи у дискусіях теоретичного характеру на підступах до постановки завдань, обґрунтуванням системності реформ та інших загальних  проблем.
     Ні судова, ні виконавча гілки влади не можуть охоплювати екзаменаційну владу, як про це писав Сунь Ятсен. Його екзаменаційна влада по суті не є такою, а швидше виступає атестаційною владою, що має повноваження від народу, пов'язані з підбором кадрів для усіх гілок влади. Тут не погодимося із Сунь Ятсеном, який відносить екзаменаційну владу до законодавчої, а контрольну до судової. ( Див.: Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политилогии, истории политических и правовых учений: Пособие для вузов, юридических и гуманитарных факультетов. – М.: "Издательство ПРИОР", 2000 – c. 472 – 473).
     У світі значний розвиток отримав інститут атестації кадрів суддів, адвокатів, лікарів (Канада, США, Франція, Іспанія). Органами, що складають атестаційну гілку влади як в Україні, так і в інших державах, є Вища Рада Юстиції (Вища Рада Магістратури у Франції, Генеральна Рада Судової Влади в Іспанії), Вища Кваліфікаційна Комісія Адвокатури в Україні.
     Тепер про контрольно-наглядову владу. Контрольна влада не може включати судову   (Див.: Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политилогии, истории политических и правовых учений: Пособие для вузов, юридических и гуманитарных факультетов. – М.: "Издательство ПРИОР", 2000 – c. 472 – 473), але не може бути складовою і законодавчої влади. В полоні ідеї розширення повноважень Верховної Ради України у дев'яностих роках (до речі, за участю автора) був розроблений проект Закону України про парламентський контроль. На щастя, ця ідея не була реалізована, але надалі знайшла своє втілення у наданні контрольних повноважень комітетам Верховної Ради України, що по-суті призвело до порушення принципу розподілу влади.
Наглядовими повноваженнями в Україні наділена Прокуратура України, яка за Конституцією 1996 року не може бути віднесена до жодної гілки влади, задекларованої у ст. 6 Конституції України. Спеціальні контрольні повноваження, особливий порядок формування та призначення кадрів  мають Рахункова палата, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, Державна комісія з цінних паперів та інші державні органи. Не вирішені теоретико-правові проблеми функціонування Служби Безпеки України. Не цілком вписуються вони до загальноприйнятих уявлень про виконавчу владу.
     Зрештою, сама виконавча влада включає як органи державної виконавчої влади, так і органи виконавчої влади місцевого самоврядування. Правда, у Конституції України розділ VІ має назву "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади", проте у цьому розділі визначені повноваження тільки органів державної виконавчої влади. Стаття 140 Конституції України називає органи виконавчої влади, створювані місцевим самоврядуванням, виконавчими органами місцевого самоврядування, що не міняє їх статусу як органів виконавчої влади.
     В основі цієї роботи мали б лежати принципи (основні положення, засади) розподілу влади, тобто такі вимоги, яким мали відповідати як критерії поділу влади, так і основи побудови усіх гілок влади, у  тому числі і державної влади.
     Спробуємо з'ясувати ці принципи. Першим серед них, зрозуміло, є принцип народного суверенітету. Адже, саме народ є і носієм влади, і його єдиним джерелом. У сучасних умовах держава має справу не тільки і не стільки з народом, а з громадянським суспільством як сукупністю усіх інститутів, що формує народ. Це політичні партії, громадські організації, професійні об'єднання, об'єднання за інтересами, територіальні об'єднання людей та об'єднання людей за іншими ознаками. Вони виступають формами здійснення влади народом, у тому числі і державної влади.
     До принципів, за якими повинен будуватися розподіл влади, віднесемо представництво інтересів народу в державній владі, справедливого вирішення інтересів регіонів і їх рівноправного представництва у виборних органах. На закінчення відзначимо величезний внесок видатного Китайського ученого і мислителя Сунь Ятсена у розвиток теорії розподілу влади як одного з небагатьох дослідників, що поставив питання про життєвість теорії Монтескьє-Локка.
     Приходимо до висновку, що українська правова наука зараз стоїть перед завданням як пошуків шляхів до усунення внутрішніх протиріч в Конституції України, так і необхідністю напрацювання теоретичних положень, які лягли б в основу обґрунтування оптимальної моделі функціональної структуризації державної влади з урахуванням того, що державна влада є лише формою здійснення єдиної і неподільної влади народу.

Список літератури:

1. Сунь Ятсен. Конституция властей. – см. „Мухаева Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений: Пособие для вузов, юридических и гуманитарных факультетов – М.: Издательство ПРИОР”, 2000 – С. 470-473. 2.Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.4.С.443. См. также: Соч.Т.3.С.322.
3.Костицький В. В.  Економічний патріотизм як соціально-економічне і правове явище.-Право України.- № 6, 2001.- Київ, 2001; Закон концентрації банківського капіталу: необхідність і дороги здійснення.- Право України № 12, 2002; Київ, 2002.- Економіко-правові проблеми концентрації капіталу: від промислово-фінансових груп до транснаціональних компаній.-Право України № 3, 2003.- Київ, 2003; Економічний патріотизм як складова національної ідеї.- Інститут законодавчих передбачень і правової експертизи
4.Демиденко Г.Г. Історія політичних і правових учень : Хрестоматія для юридичних вузів і факультетів.- Харків: „Факт” 1999.
5. Георг Вильгельм Фридрих Гегель. Философия права – М.:Мысль, 1990.-С.279.
6. Алексеев С. С. Правовое государство - судьба социализма. Научно-публицистический очерк - М.: Юрид. лит, 1988 .- C.175.
7. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. - Том.
8. Костицька І. А. Інститут президентства в Україні: становлення і функціонування (теоретико-правовій аналіз) .- К.: Інститут законодавчих передбачень та  правової експертизи .- 2003 .- С.496.