ВСТУП

      Перехідний період від ХХ до ХХІ століття, який охоплює останнє десятиріччя другого тисячоліття та перші роки третього тисячоліття, супроводжується численними політичними, економічними, воєнними, природними та техноантропогенними катаклізмами, що гостро поставило перед людством проблему чіткого усвідомлення свого місця на планеті Земля. Без такого усвідомлення та без вжиття невідкладних заходів настання глобальної гуманітарної катастрофи видається все більш реальним.
      Проблеми взаємодії суспільства та природи, проблеми охорони довкілля перестали бути просто супутниками суспільного прогресу. Вони перемістилися на передній план загального спектра глобальних соціально-економічних, політичних, але в першу чергу гуманітарних проблем, незалежно від того, як би науковці, політики та астрологи не оцінювали перспективи виживання людства і можливого настання якісно нової доби у розвитку цивілізації.
      Розвиток сучасної цивілізації впродовж, принаймні, останнього століття продемонстрував небувалі можливості людського розуму. Проте така технологічна та наукова потуга виявились супутниками цілковитого невмінням або і небажанням вирішувати соціальні та економічні проблеми з урахуванням стану довкілля. Споживацьке, а частіше навіть хижацьке ставлення до природи обернулося глибокою екологічною кризою другої половини ХХ століття, реальність якої особливих підтверджень не потребує.
      Сьогодні цілком зрозуміло, що подальше розростання кризових явищ, якщо воно не буде зупинене скоординованими зусиллями всіх країн світу, матиме лише один результат – глобальну екологічну катастрофу. І хоч нині деякі політики та економісти ще не готові погодитися з цим твердженням, сама реакція світової спільноти на екологічні виклики сьогодення – створення численних національних і міжнародних природоохоронних організацій, прийняття багатьох національних та міжнародних програм з охорони довкілля, створення великої кількості громадських організацій екологічного спрямування - є побічним визнанням цієї кризи.
      Основним досягненням представників світового екологічного руху слід назвати визнання відповідальності теперішніх поколінь перед прийдешніми, значення ролі кожного покоління в системі розвитку. Зокрема, це відбувається в нинішніх умовах завдяки поширенню доктрини сталого розвитку, яка стає дедалі більш популярною не лише серед вчених, аналітиків, політичних діячів, але також завойовує уми громадськості.
      Розуміння необхідності переорієнтації не тільки економіки, а й всього життя суспільства на шлях сталого розвитку було вперше задекларовано у рішеннях Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), зокрема у “Порядку денному ХХІ століття” як основи розроблення та впровадження стратегії існування людства на грані тисячоліть.
      Відзначимо, що як натуралістичні, споживацькі, алармістські, песимістичні, оптимістичні концепції взаємодії людини і природи, так і розроблені західноєвропейською та американською соціологією стратегічні напрями виходу з екологічної кризи (стратегія невтручання у природу, стратегія наступу на природу, стратегія саморегуляції природи та адаптації людини) є спробами пошуку оптимізації взаємодії сучасного суспільства і довкілля. Серед існуючих екологічних концепцій варто виділити моделі “Римського клубу” (“межі росту”, “стратегія виживання”), а також теорію глобального управління, яка видається однією із найбільш перспективних, оскільки, з одного боку, сама природа не знає кордонів, а з іншого, вплив людської діяльності на навколишнє природне середовище має транскордонний характер.
      Сучасне суспільство, на думку автора, не може розглядатися як сукупність громадянських суспільств, що сформувалися або формуються у рамках національних держав, а є глобальним громадянським суспільством. Людина ХХ-ХХІ століть, як і сучасне суспільство в цілому, є невіддільною від природи, як це було століття і тисячоліття тому. Водночас взаємодія суспільства і природи реалізується не тільки у формі єдності, а й як складний діалектичний суперечливий процес боротьби і єдності протилежностей, в якому обидві системи – суспільство і природа – взаємно доповнюють одна одну, існують одна для одної і одна через одну, а тому становлять єдину глобальну соціоекологічну систему “суспільство – довкілля”.
      Взаємодія суспільства і природи є загальною умовою життєдіяльності людей. Асоційована працею природа, таким чином, виступає джерелом, умовою і чинником здійснення виробничої діяльності і являє собою вже щось соціальне, як і самий процес її “олюднення”, тобто – виробництво. Тому суспільне виробництво як процес освоєння природи, що здійснюється за допомогою праці, слід розглядати як єдність соціальних явищ, як визначену соціосистему ієрархічної субординації форм руху матерії. Центральне місце в ній належить людині, яка відіграє активну роль у цій взаємодії своєю перетворювальною діяльністю. Однак сьогодні вже важко говорити про охорону природи і раціональне використання природних ресурсів, оскільки сучасну людину вже давно не оточує недоторканна природа. Сьогодні у взаємодію з людиною вступає навколишнє природне середовище, яке, окрім недоторканної природи, включає так звану рукотворну природу, тобто природні об’єкти, створені людиною (водосховища, ставки, штучно створені озера, лісопаркові насадження і т.п.). Окрім того, до цієї системи входять антропогенні та техногенні об’єкти – споруди, мости, атомні електростанції та цілі урбанізовані території, які разом з об’єктами недоторканної та рукотворної природи становлять довкілля, що оточує людину.
      Довкілля (навколишнє природне середовище) – це необхідний і       доступний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе. Суспільство пов’язане з природою своїм походженням, існуванням і майбутнім. Навколишнє природне середовище – це динамічно відкрита система. Залучення нових природних умов у сферу матеріального виробництва означає, що компоненти довкілля стають соціалізованими елементами суспільного буття або як засоби виробництва, або як різноманітні предмети суспільного чи особистого споживання. У зв’язку з цим проблема охорони довкілля як життєвого простору людини охоплює і охорону природи, і раціональне використання природних ресурсів, і забезпечення екологічної безпеки здоров’я та життя людини.
      Тому вивчення проблем охорони довкілля і раціонального природокористування повинно здійснюватись у напрямі пошуків механізму узгодження дії соціальних і природних законів. Підтримання оптимальної взаємодії законів двох сфер має базуватися на врахуванні в соціальних законах вимог законів природи і опрацюванні заходів для врегулювання співвідношення природних екосистем і суспільства.
      Загострення екологічної ситуації потребувало нових підходів, розширення уявлень про межі дії законів суспільного буття за рахунок включення в них ще одного аспекту життєдіяльності людини – екологічного. Вивчення проблем екологічного права, “екологічне” тлумачення економічних законів та нових форм їхнього прояву – це лише один бік розширення уявлень про суспільні відносини, що ускладнюються.
      Оскільки суспільство є соціальною системою, то закони його буття, будучи соціальними за родовою ознакою, тобто характеризуючи розвиток вищої форми матерії, охоплюють своєю регулюючою дією всі попередні форми руху матерії, які наявні в ній у “знятому вигляді”, що обумовлено ефектом їхньої інтегральної єдності на основі принципу відповідності.             Саме тому вирішити протиріччя у взаємодії суспільства і природи і уникнути екологічної кризи можна тільки за умови врахування глобалізаційних процесів, із використанням переваг глобалізації та вчення В.І.Вернадського про єдність життєвого простору сучасної людини - ноосфери.
      Врахування сучасних особливостей взаємодії суспільства і природи вимагає розглядати політику у сфері охорони довкілля не тільки в Арістотелівському трактуванні як вчення про державу і владу, а й як практичне управління життям суспільства (функціональний Платонівський підхід) та систему програмних установок, принципів і норм регулювання життя суспільства і суспільних відносин. Екологічна політика, таким чином, стає сукупністю засобів впливу держави та інших політичних інститутів на систему “суспільство – природа” з метою своєчасного вирішення протиріч, що виникають у ній, забезпечення сприятливого для життя людини і суспільства навколишнього природного середовища та екологічної безпеки для нинішнього і майбутніх поколінь, сферою реалізації екологічної функції держави.
      Екологічна функція держави, вперше поняття якої було сформульоване ще радянською наукою екологічного права, зокрема О.С.Колбасовим та Ю.С.Шемшученком, не є її постійним супутником. Виникнення екологічної функції держави пов’язане з поглибленням протиріч між суспільством і природою та необхідністю розширення державно-правового втручання у сферу відносин з охорони довкілля. Особливістю екологічної функції держави є те, що за своїм змістом вона належить до сфери екологічних відносин, а за формою – до системи правого регулювання суспільних відносин.
      Основою реалізації екологічної функції держави є економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища (економіко-правовий механізм охорони довкілля), спрямований на реалізацію таких стратегічних цілей: створення ефективної системи управління екологічним розвитком; побудова соціально та екологічно орієнтованої економіки; формування екологічної свідомості людей, що, на нашу думку, забезпечує перехід суспільства на шлях сталого розвитку.
      Засобами регулюючого впливу держави у цій сфері є екологічне оподаткування, ліцензування, сертифікація та стандартизація, регулювання цін і тарифів, застосування нормативів та лімітів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій тощо. Формування та реалізація економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні відбувається в умовах необхідності підтримання нерівноправних партнерських стосунків із найпотужнішими економічними державами-партнерами та іншими суб’єктами глобалізованого світу, які розглядають нашу країну як потенційне джерело конкуренції та створення додаткових економічних загроз або ж як досить перспективний ринок викачування дешевих сировинних ресурсів чи як “смітник Європи”.
      Серед європейських держав Україна дійсно має найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище, практично, на всій її території. Причому у двох третинах областей екологічна ситуація та якість довкілля характеризуються як гостро критичні і несприятливі для здоров’я людини. Офіційно визнаний міжнародний статус нашої держави як зони “екологічного лиха”, яка охоплює понад 10% від загальної території, одержаний Україною після аварії на Чорнобильській АЕС. На фоні цього природокористування залишається вкрай нераціональним і незбалансованим з точки зору врахування екологічних вимог. Ефективність використання природних ресурсів залишається надзвичайно низькою, у зв’язку з чим природомісткість, насамперед земле- та водомісткість, валового внутрішнього продукту, навпаки – занадто високою.
      Таким чином, необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні зумовлена як внутрішніми чинниками (нераціональне природокористування, надмірне забруднення навколишнього природного середовища, деградація довкілля загалом, яка набула високих темпів та розмірів), так і зовнішніми факторами та вимогами. Останнє вирішується через реалізацію стратегічної мети – розвиток всебічного співробітництва із західно- та центральноєвропейськими державами з перспективою набуття повноправного членства в Європейському Союзі, необхідність виходу на європейські стандарти. Визначальним тут є те, що на сучасному етапі світового розвитку екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним із пріоритетних у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві практично всіх держав світу.
Таким чином, перспективи вирішення нагальних екологічних проблем України вбачаються в розширенні міжнародного співробітництва, що об’єктивно зумовлено глобальним характером екологічних проблем та транскордонним характером поширення забруднень. Це вимагає виконання міжнародних зобов’язань України щодо охорони довкілля, обміну досвідом, технологіями, інформацією, залучення міжнародних фінансових джерел до вирішення національних та транснаціональних природоохоронних проблем як одного з важливих аспектів охорони довкілля.
      Час ставить нові вимоги щодо нової системи господарювання, яка повинна характеризуватися чіткими принципами екологізації виробничої діяльності і відповідними вимогами до соціальних умов життєдіяльності людей, запровадженням нових критеріїв оцінки процесів відтворення природних ресурсів і умов життя, які відповідали б загальногуманним цілям суспільства. Для реалізації екологічних пріоритетів у практиці господарювання необхідне посилення дії економічних важелів стимулювання раціонального природокористування в господарському механізмі на основі розроблення єдиних для всіх структурних рівнів еколого-економічних оцінок, що передуються прийняттю стратегічних рішень. Подальший розвиток суспільного виробництва повинен супроводжуватися екологізацією всіх його ланок. Як відносини власності пронизують усю економічну систему суспільства, так і відносини охорони довкілля, по суті, є відносинами присвоєння природних чинників у процесі виробництва і в забезпеченні зовнішніх умов життєдіяльності людини, соціально детермінують усю систему зв’язків суспільного ладу виробництва. Інакше кажучи, екологізованому стану (рівню розвитку) продуктивних сил повинна відповідати екологізована система суспільних відносин – економічних, політичних, правових.
      Аналіз зазначених проблем дозволяє зробити висновок, що успішне вирішення посталих перед Українською державою проблем можливе тільки за умови створення та реалізації ефективного економіко-правового механізму охорони довкілля. Поняття “економіко-правовий механізм охорони довкілля” дозволяє об’єднати всі елементи, які спрямовані на охорону навколишнього природного середовища, відображає комплексний і системний підхід до вирішення проблем взаємодії у системі “суспільство – природа”. Як системне, поняття економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища включає як елементи систему права, інституційну, функціональну та економічну системи. Перший елемент – екологічне право як комплексна галузь права. Інституційна система охоплює систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також інші складові громадянського суспільства – політичні партії, громадські організації, релігійні організації. Функціональна складова економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища є системою функцій з охорони довкілля, які здійснюються суб’єктами громадянського суспільства, тобто інституційною системою. І, нарешті, економічна система цього механізму включає сукупність економічних регуляторів, визначених законодавством і спрямованих на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, основні з яких передбачені Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища ”.
      Основним законом функціонування економіко-правового механізму охорони довкілля є його системність, комплексний характер, поєднання адміністративних та економічних важелів у вирішенні екологічних проблем. Створення дієвого економіко-правового механізму охорони навколишнього природного середовища треба розглядати як поетапний, довготривалий, поступовий процес, який передбачає паралельне становлення економічної, політичної, правової системи суспільства, здійснення кодифікації законодавства, розвиток еколого-правової культури громадянського суспільства.
      Необхідність цілеспрямованого та ефективного вирішення екологічних проблем в Україні, таким чином, зумовлена як внутрішніми чинниками, так і міжнародними вимогами. Оскільки стратегічною метою України є розвиток всебічного співробітництва із західно- та центральноєвропейськими державами з перспективою набуття повноправного членства в Європейському Союзі, необхідно вийти на європейські стандарти як у політико-правовому, соціально-економічному, так і в екологічному відношеннях. На сучасному етапі екологічний чинник стає дедалі актуальнішим й одним із пріоритетних у міжнародних відносинах, економічному та науково-технічному співробітництві фактично всіх держав світу.
      Звідси висновок – Україна повинна рухатись шляхом гармонізації національного природоохоронного законодавства, вимог і стандартів екологічної безпеки господарської діяльності та всебічної адаптації їх до західноєвропейського екологічного простору. Поряд із цим екологічний стан навколишнього природного середовища, рівень і характер природокористування та природоохоронних заходів, екологобезпечність технологій також мають максимальною мірою відповідати західноєвропейським стандартам і нормативам.
      На сьогодніший день вирішення основних екологічних проблем неможливо уявити без міжнародного співробітництва. Це зумовлено насамперед глобальним характером екологічних проблем та транскордонним характером поширення забруднень, зокрема через повітря й воду. Саме тому використання Україною міжнародних зобов’язань щодо охорони довкілля, обмін досвідом, технологіями, інформацією, залучення міжнародних фінансових джерел до вирішення національних та транснаціональних природоохоронних проблем становить суттєву частину природоохоронної діяльності.
      На сьогодні Україна є стороною 20 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення і 4 протоколів, членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов’язана з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки. У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи (РЄ) , однією з найбільш впливових європейських організацій, в діяльності яких вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів та збереження навколишнього природного середовища не займає належне місце.
Можна констатувати, що останнє десятиріччя другого та перші три роки третього тисячоліття Україна як незалежна держава пройшла в пошуках самоутвердження у міжнародному і європейському співтоваристві та й в рамках українського громадянського суспільства, спробах вироблення оптимальної моделі регулювання соціальних, економічних та екологічних сфер суспільного життя. І на цьому шляху досягнуто багато успіхів, але ціна останніх часто була дуже високою.
      Країна прожила ці роки все ще як постчорнобильска держава з багатьма екологічними “ранами” на її території. Екологічні проблеми переплелися у тісний вузол з економічними, соціальними і правовими. Україна ще не стала країною загального добробуту, у тому числі й економічного, але вона уникла соціальних потрясінь, військових конфліктів, подолала екологічні і політичні кризові глухі кути. В цьому проявилася суть перехідного періоду, протягом якого, незважаючи на багато проблем та незавершеність багатьох реформ, вдалося нагромадити достатньо кількісних змін для їх вирішення.
      Зважаючи на це, слід пам’ятати, що екологічне майбутнє нашого народу має спиратися на чотири міцні опори: перша – це розвинута система екологічного права, друга – це ефективна система адміністративного контролю і регулювання, третя – розвинутий ефективний економічний механізм природокористування, спрямований на підтримання природоохоронної діяльності, і четверта – розвинута правова і зокрема політично-правова культура.
      Аналізу екологічних проблем, шляхів поліпшення правової охорони довкілля, створенню цілісного економіко-правового механізму такої охорони і присвячена ця книга. У ній продовжено творчі наукові пошуки автора з обґрунтування концепції економіко-правового механізму охорони довкілля, започатковані працями 1990-х років та системно розкриті у комплексному дослідженні “Екологія перехідного періоду: держава, право, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього середовища в Україні)”, що побачило світ у 2001 р. Проте ціла низка нових суспільних процесів та істотні зміни в законодавстві змусили вже на якісно новому рівні підійти до обґрунтування тих концептуальних положень, які вперше були розкриті у згаданому вище дослідженні і стали її теоретичною основою.
Тому пропонована увазі читачів праця є водночас і продовженням дослідження економіко-правового механізму охорони довкілля в Україні, і в той же час новою спробою знайти відповіді на нові питання, порушені самим життям.